Вчимося правильно говорити

ПРАВИЛА ТА СЕКРЕТИ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

Бібліотечному працівнику важливо володіти мистецтвом публічного виступу.
Кожен виступ має певну мету – інформування  аудиторії, переконання або створення певного настрою. Відповідно до цього виділяють такі жанри публічного мовлення:

1. промова;
2. доповідь;
3. лекція;
4. бесіда;
5. участь у дискусії тощо.

Найпоширенішою формою публічного мовлення є доповідь, яка може бути діловою або звітною. Ділова доповідь – виступ, який містить виклад певних питань, пов’язаних з тією чи іншою сферою діяльності, висновки і пропозиції; передбачає виклад значного обсягу інформації й розрахований на обізнаних слухачів. У доповіді порушуються важливі для певної галузі проблеми і пропонуються шляхи їх розв’язання.

У звітній доповіді промовець об’єктивно висвітлює певні факти і переконує слухачів у необхідності висновків і пропозицій.

Промова – висвітлення певної інформації, що передбачає вплив на розум і почуття аудиторії. Цей жанр публічного мовлення характеризується з одного боку, логічною стрункістю викладання, а з другого – емоційністю мовця.

Бесіда – розмова з невеликою кількістю  участників, що охоплює здебільшого декілька питань. Головне завдання бесіди – залучити присутніх до розмови, спонукати їх до викладення своїх позицій і думок.

Важливим для цього жанру публічного виступу є простий та стислий виклад основних положень обраної теми, її розвиток через систему запитань і відповідей.

Незалежно від різновиду публічного виступу промовець повинен його обміркувати наперед і ретельно підготувати. Для початку слід визначити наступне:

1. мету виступу
2. склад аудиторії;
3. актуальність теми;
4. якою буде атмосфера виступу (формальною чи неформальною);
5. чи добре ви знаєте предмет свого виступу.

Основні етапи підготовки виступу

• Добір матеріалу (потрібних фактів), його систематизація, складання плану майбутнього виступу. Варто написати текст (можна повністю або у вигляді тез). Проте виступати бажано без записів.
• Логічність виступу. Матеріал доцільно поділити на смислові компоненти. Якщо тема багатоаспектна, і викладати її слід, починаючи від часткового до загального, поступово підводячи слухачів до засвоєння головної думки.
• Неодмінна риса усного публічного мовлення – переконливість. Аби переконати слухачів, потрібно відшукати необхідні докази і правильно їх сформулювати. Варто пам'ятати, що сам по собі факт – це ще не аргумент. Тож потрібно його пояснити, проілюструвавши прикладами.

У пригоді також стануть закони риторики, з-поміж яких особливу увагу слід звернути назакон ефективної комунікації, який передбачає встановлення інтелектуального й емоційно-вольового контакту промовця і аудиторії. Фахівці відзначають, що такий контакт може налагодитися тільки тоді, коли інтереси промовця й аудиторії збігаються. В іншому разі необхідно: вміти керувати власною поведінкою (контроль рухів, жестів, міміки, голосу); контролювати свої емоції; керувати поведінкою аудиторії (вчасно реагувати власними репліками, пропозиціями на зауваження й запитання аудиторії). Перед початком виступу бажано з'ясувати склад аудиторії. Аналіз аудиторії дозволяє підготувати вагомі аргументи виступу. Так, якщо ви виступаєте перед молоддю, то на неї більше діють психологічні фактори, гумор, яскраві образи; на жінок – емоції, думки інших людей, оцінки оточення; на чоловіків – логічні докази. У залежності від того, перед ким ви виступаєте, можно вибрати порядок використання ваших аргументів.

Складні випадки

Основні випадки чергування у – в, і – й

Милозвучність української мови досягається різними мовними засобами, у тому числі фонетичними, а саме: розподілом голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українській мові не властиве поєднання кількох голосних або приголосних звуків, важких для вимови.

Для забезпечення милозвучності мовлення відбувається чергування прийменників у – в та сполучників і – й.

Прийменник і префікс в та сполучник й уживаються для того, щоб уникнути збігу голосних:

1) між голосними звуками: Катря причинила двері, й Орисі вже трудно було почути, про що вони сперечаються.

2) після голосного перед приголосним (крім в, ф, хв, льв, тв, св): Вони зустрілися в Києві.

3) на початку речення перед голосним: В оселі затишно й урочисто.

Прийменник і префікс у та сполучник і уживаються для уникнення збігу приголосних:

1) між приголосними звуками: Я згадую вогник у тихій тривозі і рідну хатину свою.

2) після голосного перед приголосним: Марево веснування тремтить над деревами і завжди тримає у собі бентежну природу.

3) незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, хв, льв, тв, св: Підійшов і, хвилюючись, обійняв її. Поїхав у Фастів.

4) на початку речення перед приголосним: Усе неможливе було для Пророка можливим. Усе нездійсненне — здійсненним.

5) після паузи (на письмі — коми, крапки з комою, тире, двокрапки тощо): Настає урочий час — і стирає з очей полуду ляку, пробуджує пам’ять.

У – в не чергуються:

1) у словах, що вживаються тільки з у або в: взуття, влада, уособиця, уява, установа, а також у словах, де зміна у та в пов’язана зі зміною значення: вклад – уклад, вправа – управа, вступ – уступ, вдача – удача;

2) у власних назвах та словах іншомовного походження: Владивосток, Врубель, Уельс, уїк-енд.

І – Й не чергуються:

1) при зіставленні понять: сучасне і минуле, добро і зло, батьки і діти;

2) перед словом, що починається звуком й із будь-яким наступним голосним: пшениця і ячмінь, Марія і Йосип, каша і юшка.